Марко Касаґранде – фінський архітектор, біоурбаніст, соціальний теоретик, професор архітектури та гостьовий професор УКД. Він лавреат багатьох премій, зокрема й Глобальної премії ЮНЕСКО за сталу архітектуру. У 2003 році заснував мультидисциплінарне бюро дизайну та інновацій «Лабораторія Касаґранде». З початку повномасштабного вторгнення росії активно допомагає Україні. Уболіває за будівництво підземних шкіл у прифронтових регіонах задля повноцінного навчання та соціалізації дітей. Про це, а також про технології переробки матеріалів зі зруйнованих будівель та ідеї проєктів на Прикарпатті – в інтерв’ю для Університету Короля Данила.

- Розкажіть, будь ласка, про Вашу місію в Україні.

Моя місія розпочалася у 2021 році. Тоді Фінляндія розуміла, що росія буде атакувати, але ми не знали, чи нас, чи Україну. Ми були готові до війни. Коли росія напала на Україну, одразу припинили всі відносини з агресором і наш уряд взяв на себе зобов’язання підтримувати Україну. Звичайно, у військовому аспекті все простіше: ви потребуєте матеріальної підтримки – ми допомагаємо. Але зовсім інша справа – суспільство: як зробити його стійким і сильним? Бо це настільки ж важливо, як і лінія зіткнення. Тому я серед людей, які їдуть у різні місця в Україні, особливо на схід, у Харківську область, і шукають проблеми, розв’язанню яких ми можемо сприяти. Далі я комунікую з фінською стороною для вирішення цих ситуацій. Це моя місія.

- Ваша країна має того самого сусіда, що й Україна, і довгу історію війн із росіянами. Ви кажете, що держава була готова, а суспільство? Люди насправді розуміють, що відбувається?

Ні, ніхто не розуміє війну до того, як вона розпочнеться. Навіть якщо військові готові, ніхто не усвідомлює, що війна робить із солдатами. Ніхто не повертається таким, як був раніше. І ніхто не здатен підготувати суспільство до повернення ветеранів, тому що вони інші. Не можна приготуватися до такої великої кількості поранених людей. Тому війна – це завжди шок, великий шок. І це також є випробуванням для соціуму. Якщо суспільство вчиться виживати під час війни, зберігаючи високий рівень цивілізованості та людяності, тоді воно є справжнім суспільством — таким, як українське.

- Ви це розумієте, бо маєте воєнний досвід?..

Звісно, я бачу різні аспекти через свій бойовий досвід. Я сам ветеран війни і був поранений. Тому, можливо, знаю трохи більше, ніж звичайні люди. Звісно, розумію потреби військових та те, як загалом відбувається війна. Але я також розумію потреби громадянського суспільства і те, як почуваються ветерани.

- У Харкові Ви працюєте над спорудженням підземних шкіл. Розкажіть, будь ласка, більше про цей проєкт.

У Харкові простіше в цьому сенсі: тут є система метро, тому діти можуть вчитися під землею, на станціях метро, навіть спати в поїздах, будучи в безпеці. Але Харківська область стикається з різними викликами, тому що вони дуже близько до лінії зіткнення. Частина території була під окупацією, але повернулася під контроль України. Діти там не можуть ходити до школи, тому що це небезпечно. Тому ми маємо збудувати для них підземну школу, добре підготовлену до різних ситуацій, наприклад, якщо діти будуть змушені залишатися там упродовж тривалого часу. Окрім різних класних кімнат, там має бути маленька поліклініка чи лікарня. Ця школа має бути незалежною, тому потрібна система фільтрації води, а також запаси їжі, місця для сну, система опалення за допомогою геотермальної енергії. Тобто це самодостатній і безпечний об’єкт. Дах спроєктований так, щоб витримати прямий удар балістичною ракетою.

- Як Ви вважаєте, чи має спочатку припинитися війна, чи це можна робити під час війни?

Ні, ми не чекаємо на завершення війни. Ми розпочинаємо зараз. Люди повинні жити. І найважливіше – це діти. Бо, якщо діти навчаються онлайн, вони не можуть зустрічатися одне з одним, а це погано. Тому я вважаю, що підземні школи, зокрема, у Харківській області, дуже важливі. Це те, що потрібно робити швидко.

- Для будівництва Ви плануєте використовувати перероблені матеріали зі зруйнованих будівель. Чи складно їх відсортувати і використовувати повторно?

Складно, але можливо. І відповідь можна знайти в гірничодобувній промисловості. Здебільшого гірничодобувні компанії розглядають зруйноване місто як велику шахту з матеріалами. Спочатку потрібно проаналізувати, що є всередині зруйнованої будівлі. Зазвичай це азбест, пластик, скло, бетон і сталь. За допомогою різного обладнання ми «добуваємо» їх. У результаті отримуємо різні види сировини. До прикладу, подрібнене скло потім можна використовувати для виготовлення цементу. Також ми хотіли б використовувати для цього ваші відходи з гірничодобувної промисловості – терикони. У Кривому Розі це сотні мільйонів тонн.

- Також Ви маєте досвід швидкого спорудження житлових будівель. До прикладу, цей досвід може бути корисним для ВПО.

Так, це ще один напрямок нашої діяльності. І є дві технології, із яких можна обирати. Одна з них – це мобільна фабрика. Але ми мусимо подбати про те, як захистити її від можливого влучання ракет. Інший варіант – спорудження будинків із масивної деревини. Але зазвичай люди думають, що дерево горить. Наше – ні, бо технологія передбачає відповідний захист. Але я не можу казати людям із Маріуполя, у яких згоріло житло, що збудую їм дерев’яний будинок. Хоча насправді у вас у Карпатах дуже добре займаються виробництвом деревини, тож тут могло би бути хороше місце для розміщення такого заводу.

- Ви вже маєте ідеї для співпраці тут, на Прикарпатті?

Так, я побував в одному з реабілітаційних центрів для військових і планую підтримати його, покращити. Було приємно побачити, що їжу для ветеранів там готували пластуни. Я сам є скаутським лідером. Це добре, коли об’єднуються різні покоління. Якщо у військового ампутація, він думає, що вже поза суспільством. А коли поруч із ним люди, зокрема молодь, це допомагає йому крок за кроком повернутися до звичного життя.

- Ви співпрацюєте з Університетом Короля Данила в Івано-Франківську. Чому обрали цей заклад?

Я почав співпрацювати з Університетом Короля Данила понад півтора року тому, коли мене запросили прочитати онлайн-лекцію. Після того запитали, чи не хочу я стати гостьовим професором. Я погодився. Академічний аспект тут для мене є підтримкою тактичних і стратегічних операцій.

- Після онлайн-лекцій Вам зрештою вдалося зустрітися зі студентами УКД очно?

Так, і це було чудово. Коли я читаю лекції в Харкові, то слухають максимум десять студентів, тому що вони ризикують, вирушаючи до університету. Завжди добре бачити реакцію студентів і розуміти, яка це інтелектуальна сила. Це важливо.

- Ваші мистецькі проєкти фантастичні. Чи не думали один із них присвятити війні в Україні?

Так, я мушу це зробити. Часто при вирішенні важливих питань мистецький інструмент може бути дуже потужним, щоб привернути увагу до цієї проблеми. Війна триває вже понад три роки. Якщо ми зробимо декілька приголомшливих робіт тут, то, звичайно, привернемо увагу світу. І я думаю, що це теж потрібно. Люди не хочуть читати довгі тексти або дивитися на надто складні роботи, але коли вони бачать щось дивовижне, то це своєрідна конструктивна пропаганда.