Артем Коваленко: «Після першої лекції зрозумів, що криміналістика – це моє»
Доктор юридичних наук у 32 роки! Доцент кафедри права імені академіка УАН о. Івана Луцького Артем Коваленко успішно захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Захист відбувся в спеціалізованій вченій раді Д 64.896.01 при Національному науковому центрі «Інститут судових експертиз ім. засл. проф. М. С. Бокаріуса». Тема його наукової роботи – «Теоретичні та праксеологічні основи криміналістичного вчення про збирання, дослідження та використання доказів у кримінальному провадженні». Як вдалося досягти такого блискучого результату – в інтерв’ю з науковцем.
Докторська дисертація у 32 роки – це колосальне досягнення. Очевидно, що за цим результатом – роки наполегливої роботи. Та все ж, поділіться, у чому секрет такої продуктивності?
Мабуть, у тому, що я системно спрямовував себе і планував займатися саме науковою роботою. Особисто мені дуже цікава криміналістика як наука. Мене в неї закохав мій учитель – професор, академік Володимир Андрійович Журавель. Мій батько – також криміналіст, тож я з дитинства грався магнітними пензликами і дактилоскопічними лупами. Це все в мене в крові, тому я просто роблю те, що люблю.
Тобто Ви – науковець у другому поколінні?
Так, мій батько починав як спеціаліст-криміналіст у відділі тоді ще міліції. Потім його запросили в університет, і він багато років займався наукою. Якщо чесно, у мене навіть свого часу проявився юнацький максималізм: якщо обирати науку, то іншу сферу, а не ту, у якій мій батько. Хотілося показати щось інше, нове, продемонструвати, що я самостійний. Але Володимир Андрійович, мій учитель, буквально з першої лекції з криміналістики подолав у мені оцей комплекс, і я зрозумів, що криміналістика – це моє.
Чому вирішили займатися саме наукою, а не працювати в правоохоронних органах?
Після закінчення університету мав два основні варіанти: або йти за направленням працювати в прокуратуру, або займатися науковою роботою. Відбулася реформа прокуратури, і, щоб працевлаштуватися туди, треба було два роки професійного стажу. Тому безкомпромісним варіантом стала наука. Коли захистив кандидатську дисертацію, зрозумів, що кандидатів наук у державі дуже багато, а докторів менше. Якщо зараз зупинитися, то нічого вже в житті не досягнеш, треба рухатися вперед.
Як обрали тему дисертації і чи складно було з нею працювати, чи достатньо було джерел?
З джерельною базою проблем не виникало. Звичайно, ми опинилися в ситуації, коли потрібно відходити від радянської спадщини і російських джерел. Якраз у ключі криміналістичного вчення про доказування багато писали старі радянські вчені, російські, частково українські. Тому, мабуть, найбільша складність полягала в тому, щоб обійтися без їхніх цитат. А щодо теми, то я всім кажу, що дуже її боявся. Вона складна й глобальна. Але мій наставник натякнув: «Може, ти її візьмеш?» Я довго відхрещувався, проте з часом зрозумів, що треба писати.
Майже одразу після захисту дисертації Вас нагородили міською премією імені Героя Небесної Сотні Романа Гурика. Як дізналися про відзнаку?
Дізнався в Києві, буквально на виході із метро, коли повертався з Харкова після захисту дисертації. Був приємно здивований. До речі, так збіглися обставини, що кілька років тому я отримав стипендію пам’яті Героїв Небесної Сотні від Міністерства освіти і науки України, якраз імені Романа Гурика. І сьогодні отримав уже від мера премію імені Романа Гурика.
Наскільки це важливо для Вас?
Це дуже приємно. Найменше, що ми можемо зробити, щоб увічнити пам’ять Романа, інших Героїв Небесної Сотні, наших військовослужбовців, хлопців і дівчат, які ризикують життям просто зараз, – це, як мінімум, чесно і сумлінно виконувати свою роботу – і науковцям, і пекарям, і будівельникам – абсолютно всім. Відрадно, що в нас існують програми, які підтримують молодих учених. Мені хотілося б із часом стати “дорослим” ученим, який теж буде підтримувати молодих науковців. Я дуже пишаюся цими нагородами.
Ви родом із Луганська. Коли востаннє були в рідному місті?
Початок війни у 2014 році припав на моє навчання в університеті, я проживав у гуртожитку в Харкові і просто не мав можливості повернутися додому. Відповідно з 2014 року я не був у Луганську. Після того як закінчив аспірантуру в Харкові, захистив дисертацію, поїхав у Сєвєродонецьк у Луганській області, де працював у Луганському державному університеті внутрішніх справ імені Е.О.Дідоренка. У 2022 році розпочалася повномасштабна війна, і наш заклад релокували до Івано-Франківська. Наскільки б це важко не було, уже звик до цих митарств і переїздів. Працювати можна, жити треба.
Як вас прийняв Івано-Франківськ, зокрема, Університет Короля Данила?
Усе класно, комфортно, дуже теплі взаємини в колективі.
На яких наукових цілях фокусуєтеся далі?
Та, мабуть, треба трішки перепочити, видихнути після захисту дисертації. Але насправді планів на майбутнє багато, на комп’ютері вже є папочки «2026», «2027», «2028», туди скидаю чернетки, ідеї; щось із них буде реалізовано, щось залишиться в столі, але є над чим працювати.
Що би Ви порадили молоді, яка планує займатися науковою діяльністю? На чому їм концентруватися, щоб досягти результату?
Я би, мабуть, насамперед радив не їм, а нашим можновладцям. Треба створювати умови, за яких талановитій молоді було б цікаво йти саме в науку, а не в бізнес. Тому що зараз наша наука існує здебільшого на ентузіазмі. А всім молодим дослідникам хотів би побажати, щоб до часу їхнього становлення як науковців держава їх належно підтримувала. Головне, як на мене, займатися тим, що подобається, інакше добра з цього не буде. Якщо вони люблять свою роботу, якщо їм сподобалося займатися наукою з перших тез і конференцій, то вони стовідсотково зможуть підкорити омріяні вершини.
