Чи справді бакалаври в Україні впевнено конкурують із випускниками європейських університетів, як студентство стає гнучкішим і може самостійно формувати навчальні програми, а ще – чому не відправив своїх дітей вчитися в Кембридж, – про все це заступник міністра освіти і науки Михайло Винницький розповів в ексклюзивному інтерв’ю для Університету Короля Данила. 

Що належить до Ваших обов’язків як заступника міністра освіти і науки України? Як минає Ваш робочий день?

Стандартного робочого дня немає, кожен день направду інший. Часу на «подумати» дуже мало: одна за одною різні зустрічі. Заступник міністра так чи інакше має координувати свою діяльність із міністром, віце-премʼєром, часом із премʼєром, президентом. Також взаємодіємо з Офісом Президента і представниками різних міністерств, тому що ініціативи МОН мають бути підтримані, наприклад, Міністерствами фінансів, економіки. Дуже часто співпрацюємо з Міністерством охорони здоровʼя і, звісно, із Секретаріатом Кабінету Міністрів. Це якщо говорити про взаємодію на рівні уряду. Але я би сказав, що десь 40% мого робочого дня – це співпраця з освітянською спільнотою: ректорами, студентами, окремими викладачами, які також мають свої питання. Значну частину часу витрачаю також на взаємодію з Верховною Радою, тому що зараз у нас період трансформації вищої освіти, а це передбачає її комплексне законодавче забезпечення. Відповідно дуже тісно співпрацюємо з профільним Комітетом ВР з освіти, науки та інновацій. Тому в мене жодного робочого дня немає стандартного. Я стараюся все-таки о 9-й бути на місці, і не буває дня, коли б я о 9-й вечора вже не був на роботі. Переважно це 6 днів на тиждень, бо субота в нас також робоча. Не хочу жалітися, проте, коли мені закидають, що міністерство недостатньо робить, я, вибачте, але скажу, що інституційна спроможність Міністерства освіти є на максимумі зараз. Ми витягуємо все, що можемо. 

Які проблемні питання вирішує Міністерство освіти і науки?

Функція Міністерства освіти – формувати політику освіти в країні. Ми відповідаємо за правила гри від садочка до доктора наук — усе, що належить до школи, профтехосвіти, коледжів, вищої освіти, науки в університетах, присвоєння вчених звань, системи наукових ступенів, формування правил для акредитації. І, як не дивно, все це в компетенції аж 250 людей на всю країну. Насправді, це обмаль. Тому роботи є дуже багато. Навіть абсолютно банальна проблема, скільки  років у нас триватиме навчання – 11 чи 12, визначається в Міністерстві освіти. Якщо говорити про вищу освіту – мою безпосередню відповідальність: який вигляд матиме мережа ЗВО, які правила обрання ректорів, наглядових рад, як буде фінансуватися той чи інший заклад через так звану формулу фінансування – усі ці аспекти формуються власне Міністерством освіти.

Запитання до Вас не тільки як до заступника міністра освіти і науки, але і як до людини, що здобула освіту в Університеті Ватерлоо та Кембриджі. Чи обґрунтованим є твердження, що вища освіта за кордоном краща, ніж українська? 

Я вважаю, що ми дуже часто применшуємо якість нашої вищої освіти. Щороку в нас вступає близько 160-170 тисяч студентів. Я не стверджую, що всі з них отримають якісний бакалаврат, однак можу запевнити, що є як мінімум 30-40 закладів вищої освіти в країні, які забезпечують абсолютно нормальну, конкурентоспроможну на європейському ринку освіту бакалаврського рівня.

У нас із дружиною четверо дітей: троє студентів і одна ще школярка. Усі вони вчаться в Україні. Як випускник Кембриджа, я міг би влаштувати дітей туди. Але в жодному разі не вважаю, що це варто робити під час бакалаврату. Це не означає, що в нас усе добре і не потрібно змін. З магістерським рівнем, наприклад, нам слід багато працювати, а тим паче – з аспірантським. Третій рівень вищої освіти проблематичний, особливо зараз, у звʼязку з тим, що він використовується часто не за призначенням чоловіками 25+. Проте, якщо говорити про бакалаврат, то здебільшого нам є чим пишатися. Топові університети країни пропонують освіту, яка не те що нічим не гірша, а дуже часто набагато краща, ніж та, яка імплементується європейськими вишами.

Якими реформами за час своєї каденції Ви пишаєтеся найбільше?

Перше – це ухвалений закон про індивідуальні освітні траєкторії: він надає субʼєктність студенту, який уже не потрапляє в програму, сформовану попередньо, а має відносно невелику кількість обовʼязкових предметів, натомість отримує багато вибіркових. Так само – регулювання темпів навчання. Цей закон фундаментально змінює нашу систему, тому що в студента з’являється вибір, суб’єктність і відповідальність за цей вибір. Хтось буде 6 років на бакалавраті, хтось – 3 залежно від того, чи людина працює одночасно з навчанням, чи чимось іншим займається. Також менше стане вибірковості в так званих «регульованих професіях»: право, медицина, правоохоронна діяльність, деякі аспекти педагогічної освіти. Оскільки ми готуємо фахівця для конкретної роботи, а тут вже менше гнучкості. Тому, я вважаю, що це те, що покращить вищу освіту еволюційним способом.

І зрештою – це все-таки гранти. Дуже важливо, що ми відійшли від того, що в нас усе чорно-біло – «бюджетник-контрактник»: коли ти бюджетник, держава за тебе 100% платить і ще й дає, можливо, стипендію, а контрактник, даруйте, сам. Зараз трошки гнучкіша ситуація: є бюджетники і залишається державне замовлення, але в нас з’являється поняття контрактника з державним грантом. І це надзвичайно важливий елемент інвестиції української держави у своє майбутнє.

Коли студентам приватних закладів вищої освіти та інших форм власності буде дозволено перетинати кордон задля участі в академічній мобільності?

Уже забезпечена можливість звернення від студента приватного закладу з тими самими документами, які пропонуються для перетину кордону, до Міністерства освіти. Ми розглядаємо кожну заяву, і в нас є прецеденти, де ми уможливлюємо академічну мобільність таким студентам. Треба розуміти, що йдеться про здобувачів приватних закладів, які повинні мати аналогічні договори про академічну мобільність, еразмусівські, наприклад, з іншими закладами за кордоном. Це нормально: у таких випадках ми даємо дозвіл. Якщо студент просто хоче виїхати за кордон, у такому разі, певна річ, дозволу не буде. 

Які реформи у сфері освіти будуть запроваджені?

Незабаром ми хочемо узаконити експеримент із грантами. Це означатиме, що є три форми оплати за навчання: повний бюджет, грант або контракт. Це те, що найбільше у фокусі уваги, тому що запроваджена система  грантів функціонує як тимчасовий експеримент для того, щоб відпрацювати механізми і можливі ризики. 

Що ще з іншого? Таке, на перший погляд, незначне, як, наприклад, електронні студентські квитки. Зараз система налагоджена так, що треба спочатку підготувати пластиковий студентський квиток, а тоді його проводити через електронний. Студентські квитки плануємо винятково в електронному форматі, а тоді за опцією, якщо хтось хоче – пластиковий. Можливо, це не фундаментальні речі, але вони так чи інакше впливають на життя студентів, а це для нас важливо.

Чи розглядаєте Ви ідею приватизації державних університетів? Як Ви ставитеся до задуму щодо запровадження наглядових рад при державних університетах?

Як на мене, трошки неправильно поставлене запитання. Не плануємо зараз жодної приватизації закладів вищої освіти державної форми власності. Є певні можливості, які передбачає бюджет 2025 року стосовно приватизації майна деяких закладів вищої освіти, зокрема тільки тих, які реорганізовані у 2024 році. Є девʼять таких, у яких відбулася реорганізація, але в основному це маленькі заклади, приєднані до великих, що мають статус національного. І це означає, що їхнє майно не може бути приватизованим. У будь-якому разі це не є зараз пріоритетом уряду. Приватизація майна освіти, можливо, буде на порядку денному в майбутньому, але точно не у 2025 році. 

А стосовно наглядових рад – це окреме питання, яке не стосується приватизації жодним чином. Ідеться про повноваження колегіального органу, який забезпечить іншу форму управління в закладі вищої освіти. Зараз заклад вищої освіти надміру залежить від ректора – одної особи, обраної самим колективом. Дуже часто трапляються певні маніпуляції стосовно обрання. Але в будь-якому разі обранець фактично впродовж 5 років – цар і бог. Це не сприяє результативному управлінню закладом.

Ефективні у світі академічні спільноти передбачають певну колегіальність, залучення людей із різних сфер: бізнесу, держави, приватного і громадського секторів. Ці люди власні компетентності вносять в управління закладом, і пізніше вони обирають, якщо хочете, CEO, виконавчого директора, який управляє закладом. Ми зараз проводимо такий експеримент у трьох державних закладах вищої освіти: Запорізькому національному університеті, Київському авіаційному інституті (колишній НАУ) і Прикарпатському університеті імені Стефаника. Дуже надіємося, що культура менеджменту в закладах буде відпрацьовуватися в інший спосіб. 

Якими освітніми практиками мають володіти всі українські університети?

Знаєте, я думаю, що сила нашої університетської системи в тому, що вона дуже різна. Якщо ми беремо івано-франківський приклад і порівнюємо технічний університет нафти і газу та класичний Прикарпатський університет імені Стефаника, то це абсолютно різні університети, і вони мають бути різними. Бо якщо ти йдеш за технічною освітою, шукаєш одне, а якщо за класичною – інше. 

Є декілька функцій, які повинен виконувати університет. Перша – він має надавати освіту. З одного боку – готувати фахівця для ринку праці. Але є ще й інша функція, яка також пов’язана з освітою, – світоглядна. Тому що людина з вищою освітою має певну здатність, наприклад, вчитися і розвиватися. Вища освіта повинна так само давати людині певне розуміння ініціативності. От чому я, наприклад, багато часу проводжу з органами студентського самоврядування? Бо вважаю, що це надзвичайно важливий інструмент виховання в молоді інноваційності, ініціативності, лідерства – усього того, що ми очікуємо від людини з вищою освітою. А світоглядна складова — це не лише те, що в аудиторії відбувається, а й поза нею.

Ми дуже часто недооцінюємо те, що має маленький Івано-Франківськ. Окрім двох гігантських державних університетів – Прикарпатського й нафти і газу, є ще невеликий, цікавий та інноваційний приватний Університет Короля Данила. Насправді це формує дуже цікаву івано-франківську екосистему в освіті. Дуже хотілося б, щоб і в інших містах такого масштабу як Івано-Франківськ ми мали щось схоже. Вам є чим гордитися насправді.

Інколи серед молоді можна почути думку, що період, коли вища освіта була обов’язковою для здобуття, минув, що вона є пережитком. Чи справді це так?

Якщо ми розглядаємо вищу світу як щось інструментальне, підготовку до ринку праці, це неправильно. Колись, за радянських часів, йшлося про те, що вища освіта має готувати кадри для народного господарства. Ми замінили слова, але суть залишилася та ж – фахівці для ринку праці. Це одна з функцій вищої освіти, проте сьогодні, в умовах, коли ми маємо на YouTube доступ до класної інформації, навчального матеріалу, ця функція дуже часто може бути ефективно замінена іншими засобами. Але університет ти ніколи не заміниш ютубом. Тому що університет – це набагато більше. Це спільнота спілкування, певне середовище, доступ до різних студій. Треба розуміти, що в університеті студентам можна проявити себе в різних аспектах, які ніколи не опануєш із коротких курсів чи з ютубу, хоч і вони є добрими для доповнення здобутих знань. Але пам’ятаймо, що університет існує для всебічного розвитку молодої людини, а не лише для передачі знань чи навичок.

Дайте, будь ласка, три поради для людей, які хочуть досягнути успіху.

По-перше, не спішіть. Часто ми бачимо людей, які дуже поспішають бути успішними. Я свого часу закінчував бакалаврат за двома спеціальностями одночасно, отримав так званий подвійний диплом – «Історія» і «Філософія» – абсолютно непрактичні, на моє переконання, спеціальності. Водночас почав працювати: 9 років у бізнесі мені було, скажімо так, класно. Я багато чого навчився. Із часом мені стало нецікаво. Знаю, це звучить дуже дивно. Тоді вирішив повернутися в академічний світ. Магістерка, далі – аспірантура. Я не спішив у житті. Коли мене запитували, ким будеш, я відповідав – людиною. Вважаю, що це класна відповідь. 

Друге – будьте долученими до своїх спільнот. Найгірше, коли заходжу в студентський гуртожиток і бачу молодих людей, які сидять перед своїми комп’ютерами. Якщо б вони ще вчилися… А вони грають ігри. І це мене дуже болить. Тому що це втрачений час, час, коли можна було б піти пограти у футбол, відвідати театр, щось організувати зі своїми друзями. Долучайтеся до своєї спільноти. Тому що більше такої нагоди в житті, на жаль, не буде. 

І третє – шукайте можливості для інновацій. Будьте іншими, ніж ваше оточення, ніж те, що звично. Інновації можуть бути технологічні, можуть бути особистісні. Це період, коли ми експериментуємо. 18-22 роки – класний вік для експериментів. Водночас будьте уважні з ними, тому що часом можна собі наробити біди. Але, з іншого боку, багато що в житті треба спробувати. І коли спробуєш, якщо не зараз?