Про державні гранти, освітні траєкторії та вплив форми власності вишу на якість освіти – в ексклюзивному інтерв’ю із заступником міністра освіти та науки України Михайлом Винницьким. 

— Які перші результати запровадження проєкту державних грантів: чи готові абітурієнти йти зі своїм грантом у приватні виші, чи, можливо, надають перевагу таки державним? 

— Насамперед ми створили реальну систему, у якій гроші “ходять” за студентом. Студент отримує грант і використовує його там, де хоче вступати. Це може бути як приватний, так і державний виш. Ми не ділимо заклади за формою власності. У нас є якісні приватні університети, які приваблюють вступників, і, на жаль, є не настільки привабливі державні заклади. Але є і такі державні, які демонструють належну якість освіти, і відповідно є «ніякі» приватні. Тому форма власності – це вторинне. 

Пропонуючи гранти, ми даємо додаткові можливості для свободи вибору студента. Є абітурієнти, які з певних причин не вступили на бажану програму за державним замовленням. Запровадження системи грантів дає змогу отримати певний рівень державної компенсації вартості контракту. Маємо розуміти, що якісна освіта дешевою не буває. Вартість контракту буде зростати, а платоспроможність населення не настільки швидко, на жаль, покращуватиметься. Гранти – це спосіб трохи згладити цей розрив. 

Цього року суми грантів збільшаться відповідно до індексу інфляції. Отже, замість 15 тисяч, як торік, для гранту першого рівня, цього року – 16 800 гривень, замість 25 тисяч для гранту другого рівня – 28 000. Перший рівень – це результат з двох предметів НМТ на рівні 150+ балів. Другий рівень – два предмети по 170+ балів.

— Як запрацювала система освітніх траєкторій?

Вона запрацювала еволюційно і дала поштовх для того, щоб у невдовзі, у 2025-2026 роках, з’явилися нові стандарти вищої освіти, які уможливлять міждисциплінарні програми. Декілька закладів уже запустили пілотні проєкти, вони є фактично в кожній області. Але масове запровадження положень цього закону чекає нових стандартів вищої освіти, які мали би з’явитися впродовж наступних 8-10 місяців.

— Досі існують стереотипи, що українські дипломи не визнаються за кордоном. Чи відомо наразі про такі випадки?

Я не в курсі випадків, коли українські дипломи не визнавалися за кордоном. Якщо йдеться про медичні дипломи, то тут питання не в самому дипломі, – це регульований фах, як і юристи, і він підпадає під національне законодавство кожної країни. А дипломи нерегульованих професій уже багато років визнаються в європейському просторі, а отже — і в усьому світі.

— Можливо, плутають із необхідністю додаткового підтвердження?

Тут справа в законодавчих вимогах країн. Це необхідно для запобігання фальсифікації дипломів. Йдеться саме про підтвердження справжності документа через відповідну мережу центрів, яка існує у всьому світі саме для проведення процедури взаємного визнання. Це не про оцінку знань. Наша система вищої освіти визнана однією з найкращих у Європі за якістю, тому проблем із визнанням українських дипломів за кордоном немає. Це міф.

— Як працює система акредитації освітніх програм? Як би Ви її оцінили?

Наша процедура акредитації відповідає практикам європейського освітнього простору. Є дуже багато нарікань, що нібито вона бюрократизована. Можливо, вона не досконала, як і кожна процедура. Проте зауважу, що зміст акредитації, а отже, і методи забезпечення якості вищої освіти найперше залежать від викладачів і студентів. Експерти Національного агентства із забезпечення якості освіти – це ті самі колеги-викладачі і студенти. Вони не контролери, завдання яких – дати чи не дати акредитацію. Експерт – колега, із яким потрібно дискутувати, якщо ви з ним не погоджуєтеся. Така ж ситуація з галузевими експертними радами: якщо не погоджуєтеся з тим, що вони від вас вимагають, то дискутуйте! Я на цьому постійно наголошую, ще з часу, коли працював керівником секретаріату Національного агентства. Проблема української системи забезпечення якості вищої освіти в тому, що наші люди часто чекають від когось точної інструкції, який документ потрібен, чого вимагати чи не вимагати. Так система забезпечення якості освіти в європейському просторі не працює. 

— І на завершення: дайте пораду випускникам-абітурієнтам – на що зважати при виборі вишу?

Потрібно зважати на середовище, у якому ви будете перебувати наступні 4 роки. Дуже правильну пораду у свій час мені дав батько: ти маєш розуміти, що, коли вступаєш на бакалаврат, набагато важливіше обрати «свій» університет, ніж ту чи іншу спеціальність. Перейти з однієї програми на іншу і при цьому зберегти бюджетне місце – не проблема. Але якщо ви потрапили у «не свій» університет, той, у якому не комфортно, то це чотири роки каторги. А диплом залишається з тобою на все життя. Тому що це певний елемент ідентичності: ти випускник конкретного закладу, і ця асоціація з тобою надовго. Тому дуже уважно обирайте університет і менше звертайте уваги на спеціальність. Освітня програма важлива, але університет – це на все життя.